Дмитро Гудзь: «Наші командири дуже бережуть людей»

279441053 389044156454661 5976048008566223426 n

Про те, що головний архітектор Новоград-Волинщини був поранений на полі бою, повернувся на кілька днів у відпустку і знову вирушає на фронт, гомоніло чи не все місто. І не дивно – Дмитра Сергійовича добре знають жителі нашого краю як головного архітектора Новограда, а згодом – і району. Хтось дивувався, що таких посадовців також мобілізують, хтось говорив про те, що поранення ж було тяжке і от – знову на фронт? Нам вдалося зустрітися з Дмитром Сергійовичем і поговорити про те, як і коли він потрапив у зону бойових дій, чим займався під час такої короткої відпустки і скільки осколків після поранення ще досі носить у своєму тілі. Спілкувалися легко і невимушено, Дмитро посміхався і жартував, що не могло не дивувати – стільки всього пережито за два останні місяці, а життєлюбства свого не втрачає!

- Дмитре, як ви потрапили на передову? Чи мали військовий досвід?

-         Отримав 24 лютого повістку і наступного дня пішов у військкомат. Щодо досвіду, то у 1995-1997 роках проходив строкову службу – оце і весь досвід.

- До війни ви перебували на важливій і відповідальній посаді – таких посадовців також мобілізують?

-         Так, я пішов у ЗСУ з посади начальника ЖКГ, головного архітектора Новоград-Волинського району. Мав броню, міг залишитися, але все ж прийняв рішення служити. 25 лютого вже був у військкоматі, де мене направили на службу у нашу новоград-волинську 30 ОМБР імені князя Острозького.

-          З військової амуніції щось довелося купувати за власні кошти?

-          Ні, нам все видали – одяг, зброю, набої. Це тут, у Новограді. А вже як завезли на Схід, то там ще видали бронежилети, каски, все необхідне.

-          У перші дні – як воно було після звичного мирного життя раптом опинитися на місці бойових дій?

-          Якщо чесно, то страшно. Адже вперше в житті почув свист запуску реактивної ракети, звуки обстрілів «градами», свист куль просто поряд з тобою.

-          Які були емоції у перші дні війни?

-          Сама перша емоція – це злість. Всі просто лютували - чого вони полізли на нашу землю? А вже на полі бою, коли сепари поливали нас мінометами та іншою артилерією, а ми їм відповідали, то стало зрозуміло, що ніхто їм здаватися не збирається і відступати також. Такий у нас всіх був настрій.

-          Дмитре, ви потрапили на поле бою одразу, чи, можливо, до того були навчання?

-          - Навчань не було, але я добре пам’ятав військову науку і мав певні навики ще зі строкової служби та й нас усіх новобранців посортували разом з досвідченими військовослужбовцями, які брали участь у боях в зоні ООС ще з 2014 року, тобто – з самого початку цієї війни. Ми швидко переймали досвід.

-          Там, на Сході, чи мали ви спілкування з місцевим населенням?

-          Ні. Нас не розташовували в населених пунктах і з місцевими ми не мали можливості спілкуватися. Коли ще добиралися, то місцеві нас зустрічали привітно.

-          Отже ви розташувалися практично у полі під відкритим небом. Потрібно було мабуть налагоджувати якийсь хоча б мінімальний побут і окопуватися?

-          До нас там вже були інші бригади, тож все це було ними вже зроблено.

-          Як змінювався ваш емоційний стан протягом цих двох місяців, які ви вже служите?

-          Спочатку трохи хвилювався чи зможу ось так швидко освоїти всі необхідні навики. Вчився на полі бою, придивлявся до бувалих побратимів як і що потрібно робити. Першого дня ми добиралися до нашої локації по полях, болотах декілька кіломерів. Наступного дня о сьомій ранку я заступив на своє перше чергування і одразу почув свист – з таким звуком літали міни. Прислухався – чи далеко до нас. Але швидко освоївся і почав розрізняти коли і що потрібно робити. Як відповідати.

-          Серед ваших побратимів були знайомі ще з мирних часів?

-          Так склалося, що у нашому підрозділі ніхто нікого не знав і зібрали нас з усієї України – і кияни, і дніпровці, і луганці навіть були, і з центральних та західних областей України. І всі без виключення мотивовані та готові бити окупанта, гнати його з нашої рідної землі. Хочу зазначити, що всіх нас запитали ще в Новограді – хто не хоче їхати на поле бою, хто боїться, хто не має в собі впевненості. Було таких декілька чоловік – вони не поїхали з нами на передову. Така ж розмова відбулася ще раз уже на сході. Нам комбат сказав – хто не відчуває в собі впевненості або не бажає брати участь безпосередньо  боях, то нехай вийдуть зі строю. Але там уже ніхто не вийшов. Хоча на той момент до окопів ворога від нас було всього 200 метрів. Взагалі, хочу зазначити, що в нашим батальйоном керує молодий офіцер, який торік тільки училище закінчив, але дуже розумний, прислухався і до наших порад, хлопці підтримували один одного, дуже така гарна атмосфера дружби і військового братерства.

-          Що найбільше запамяталося під час першого бою?

-          Мене дуже здивували деякі моменти з боку ворога. Півдня нас накривали мінометами, потім під прикриттям димових гранат на наш пост полізли чоловік двадцять, яких ми помітили десь за метрів 50. Трьох ми одразу поклали біля окопів, ще декількох поранили, вони відповзли. І мене шокувало те, що протягом тижня ніхто з російського боку навіть не намагався забрати тіла своїх побратимів. Ми чекали, але коли таких рухів не було, то змушені були просто там, на полі, закопати тіла росіян у ямках. Одного з 200-х наш командир ідентифікував через Інтернет і виявилося, що це ДНР-рівець, проживав у Горлівці. Інші – невідомі.

-          Дмитре, чи дуже важко для вас було стільки часу проживати у холодну пору року ось так - під відкритим небом?

-          Важко, але це звичайна справа для військовослужбовців, тож не нарікали. Тим більше, що бліндажі вже були облаштовані всім найнеобхіднішим, була пічка-буржуйка. Дуже нам допомагали волонтери – привезли багато їжі, медикаментів, достатньо було набоїв і теплого одягу. Так, погода кінця зими дещо дошкуляла – то сніг, то дощ, то морози. Нічого, трималися. Тим більше, що привезли вже і сучасну зброю закордонну, тож ми не боялися, що піде броня, а нам нічим буде її крити.

-          Дмитре, знаю, що ви отримали поранення і лікувалися в госпіталі. Як саме трапилося поранення?

-          Того дня, наприкінці березня, у мене з 8-ї до 12-ї години мав бути наряд. Я заступив і на той час орки крили мінометами трохи правіше від нас, а потім раптово перекинули вогонь вже на нас. Чесно сказати, трохи розслабився, не встиг відреагувати, бо прилітає дуже швидко, за дві секунди. Єдине, що встиг, - це зігнутися і прикритися рукою. То у мене потрапило від плеча до п’яти 17 осколків. Перша думка була – чи я ще живий? Встав на ноги і зрозумів, що цілий. Дійшов до нашого медика, який мене швидко оглянув. Поки він мене бинтував, вже приїхала наша швидка і мене забрали в машину. З машини через два кілометри пересадили в іншу швидку, яка і завезла в лікарню. Там зробили ренгени, хірург вийняв з мене більшу частину осколків, далі завезли в Дніпро, тоді у Вінницю, де вже повністю почистили, дещо зашили, дещо лікували, тоді потрапив у Хмельницький, а з Хмельницького у Чернівці на реабілітацію.

-          А чому стільки різних лікарень?

-          Бо підвозили тяжчих, а тих, хто одужував – відправляли далі. Я майже місяць лікувався після поранення. Було поранено ще декількох моїх товаришів, вони ще лікуються. А у мене в тілі ще два невеликих осколки залишилося.

-          Чи були у вас під час боїв наші "200-ті"?

-          Особисто при мені не було. Наші командири дуже бережуть людей. Не посилають так, як орки своїх – «на м'ясо». Ми тримаємо оборону і у нас втрати у рази менші, ніж втрати ворога.

-          Дмитре, мені не раз доводилося читати в соцмережах різні пости про те, що нашим захисникам мовляв не вистачає зброї. Це справді так?

-          Ні, зброї у нас є достатньо, боєприпасів також.

-          Як ви харчуєтеся, хто готує і з чого?

-          Ми самі по черзі готуємо. Переважно - це тушонка і каші, інколи – супи. Їжі цілком достатньо. Мені, до речі, дуже сподобалися сухі супи, що їх люди самі готують і нам привозять волонтери. Дуже зручно – прийшов з наряда, захотів чогось гарячого, залив вміст пакету окропом – і тобі справжня домашня страва. Супчик – люкс! А ще волонтери нам багато всього понавозили – тушонок, крупів, паштетів. Все, що хочеш. Спасибі їм за цю важливу роботу.

- Дмитре, а ваші рідні – вони виїхали за кордон, чи залишилися вдома у Новограді?

-          Моя родина в Новограді. Хоча маю багато родичів у Львові звідти мама. Моїй дочці 18 років і сину 6 років. Цього року він пішов до першого класу. Коли спілкуємося з сином, то він запитує, чи все добре і просить привезти справжнього пістолета (сміється). Дочка часто дзвонить переживає. І дружина також. Скучаю, звісно, за ними.

- Дмитре, коли я зателефонувала вам щодо інтерв’ю, то ви відповіли, що ось досадите картоплю і можна буде зустрітися. Як ви це все встигаєте взагалі – і на полі бою, і на гоородах?

-Мушу встигати і радий, що зміг допомогти рідним. За ці 5 днів відпустки посадили картоплю, городину, мамі допоміг. Тепер на душі спокійніше. Ну, як і у кожного українця, - коли город посаджено (сміється).

-Мабуть, це тільки наші бійці встигають і на полі бою, і на городах…

-Аякже. Якщо випала така можливість – то чом би і ні? Життя продовжується.

- Так хочеться вірити у те, що цьогорічні врожаї збирати будемо вже після Перемоги.

-Переконаний, що так і буде. Український народ здобуде свою Перемогу і далі вирощуватиме хліб під мирним небом. Ми всі боремося за це.

- Успіхів вам і Ангела-охоронця!

-                     Дякую!

Розмовляла Лариса Гембарська, директор незалежної інформаційно-громадської газети «Час плюс» (випуск №17 від 5 травня 2022 року)

Фото автора

Ви тут: Головна Новини Дмитро Гудзь: «Наші командири дуже бережуть людей»